Цей твір я розпочала близко року тому. Це початок. Буде файно прочитати ваші відгуки.
Прозора розмита пляма на чорному тлі... Бруд усіх світів залишають саме тут... Тут дуже темно і холодно, мабуть, краще терпіти усі кола пекла, аніж знаходитися тут.. Знаходитися до певного часу... Часу, якого ніхто не бачив і не побачить... Вічність – маленька часточка піску у морі, порівняно з цим часом... Нічого... Нікого, тільки ми... Хто ми? Тоді, у житті подалі від цього місця ми –митці або просто ті, хто жив на теренах двох взаємнозаборонених світів... Тепер ми –ніхто.. Чи нічого... Не суттєво. Я далі тиняюсь по порожнечі. Вона – єдине, що є. Хоча я знаю, що тут я не одна, я наврядчи зможу побачити ще когось з нічого. Джек був першим з нас. Він був хитрим, але ця хитрість зіпсувала йому всю його смерть. Одного разу я бачила його десь далеко. Може, це було просто видінням- не можу сказати точно. Тут немає нічого точного. Тут німає нічого світлого, холодного чи гарячого, божого або диявольського...Тут взагалі нічого немає. Чи була я в розпачі, коли потрапила сюди? Ні. Чи була я щаслива? Ні. Ані сліз, ані посмішок, ані вдоволення. Навіть шоку не було. Коли я була на поверхні, я думала, що вже була тут. Ні, я бувала лише в іллюзорному коридорі, що веде сюди. Апатія – дитяче слівце для описання цього місця!.. Я не можу заплющити очі, щоб уявити щось інше, бо у мене їх немає. Я не можу вийти звідси, бо виходу теж немає. Я не можу побачити кольорові сни, бо не можу заснути. Це жахливо.. Я ДУЖЕ слабка, щоб протистояти цьому місцю( я не хочу називати його світом, бо це щось у мільйони разів гірше за світ!). Що мені робити? Вчинити так, як та дівчинка, що розчарувалася в коханні, житті, своїй красі. Вона, на скільки я пам`ятаю, порізала вени. Ні? А, ну да, вона стрибнула з даху і її життя розбилося об сірий асфальт. Чи хочу я цього? Напевне, хотіла би... Та не можу.. Я не можу вмерти.
Бо я ВЖЕ мертва. Не вважайте ці слова загрозою. Вони – тільки розпач. Вони – тільки образа на того, кого не існує. Як же я зараз хочу!!!!!! Хочу нічого не хотіти. Я втомилась думати. Я думаю про те, що сталося б зі мною, якщо не Він. Я далі жила би. Я була би щасливою мамою Я мала б чудового чоловіка, кар`єру... Які мрії.. Зараз, саме зараз роблю ще крок. Куди? У порожнечу. Бо тут все почалося з порожнечі, є порожнеча і нею все закінчиться( якщо взагалі закінчиться). За цей час, поки я тут, я все деделі частіше помічаю, що думки – найгірше і найкраще, що вміє синтезувати людина. Думки розривають мій розум, думки допомагають мені не розучитися говорити чи аналізувати минуле життя. Я розмовляю з порожнечею!!! Я ненавиджу її! Але тут більше нікого немає!.. Отже, ПОРОЖНЕЧО, слухай ще раз про моє Земне життя. Точніше не моє, а моє і моєї оболонки. Вона народилася у доволі нормальній родині. Її звали Анна. Проте, як часто буває, у 15 років вона відкрила не ті двері і не тому гостю...
--------------------
Якщо сон – втілення дійсності, то дійсність – це втілення сну
|