Шмыга
ЧKС
54
7-January 08
12336
|
Ти мене ні про що не спитала...
(присвячується усім самотнім)
Люба моя, ти не спитала в мене, як я відношуся до того, що ти гулятимеш одна парками, дихати осіннім вологим повітрям, кутаючись у шалик, довгими днями і п’яними вечорами шукатимеш порятунку від самотності у різних компаніях, заливаючи в себе дешевий шмурдяк, і не меньш огидну сперму, повертатимешся додому під ранок у сірих зимних сутінках, лякаючи своїм блювотним риком щойно прокинувшихся ворон у сумних дворах спальних районів. Ти не спитала, що відчуватиму я, якщо ти раптом складеш лахи і ні кажучі нікому ані слова вирушиш у свою першу самотню подорож, тільки ти, наплічник, потяг та дві пляшки абсенту, а ще шалена тяга до свободи, бажання забути про все, що було до цього. Хіба ж ти спитала в мене, де буду я, як буде мені, ким наповнюватиму собі порожнечу у душі після твого „бувай!”? І навряд чи це тебе так турбувало тоді. Яке тобі діло до того, що мені болить.
Я сиджу у тому самому парку як рік тому, тільки тоді поруч була така щаслива, така радісна ти. Як ми із тобою бігали по тому листю, ногами перемішували його із вологою асфальту. Тепер я бачу теж саме листя під ногами, але чомусь його колір вже так не схожий на золото, тепер він ніби вогонь на фоні монохромного миру навколо, здається, листя лише намальоване полум’я і воно не гріє, мені не так само, як торік...
Ти знати не хотіла, що я прийду сюди сам і буду тихо гуляти, відчуваючи свою вразливість перед погодою, що стоїть наприкінці жовтня; тебе ніщо вже не цікавило і, навіть те, що ми саме у цей день рік тому домовлялися зустрітися у цьому чудовому парку, стільки трапилося за рік, я перестав здаватися тобі добрим і веселим, тепер в мене постійно холодні руки, якось раптом я став мовчазним і похмурим. Певно, дався взнаки рік із твоїми нескінченними „що з тобою, ти що, обдовбаний?”, „я не хочу зараз про це розмовляти”, „тобі плювати на мене”, „на що ти здатен?”, „не матюкайся при мамі, придурок!”, курво, навіщо ти щось обіцяєш, якщо…” і т. і. Що я міг зробити, якщо ти перестала сприймати мене справжнім? Що ти мала робити, коли я відчув, що ти мене вже не доповнюєш? Ти хоч раз спитала, чи хочу я щось у собі змінити перед тим, як тупо залізти в мене і перевернути усе на свій власний розсуд? І чому ти тільки зараз помітила, що я кажу занадто багато правди щодо тебе, що я всеж таки дивуюся тому, що велика частина народженої мною правди дуже часто входячи у твій мозок конвертувалася у відверту, безсоромну брехню? Я став не так спати, не так їсти, не так входити в тебе, не так працювати, забагато пити пива, …, кинув палити за твоїм бажанням, але все одно у твоїх очах я ставав дурнем ще більше. Може я увесь рік вмирав тихцем і ось нарешті вмер, коли ти, шукаючи свої кляті вітаміни у шафках, енергійно пригадувала усі відомі тобі матюки, адресуючи їх то мені, то моїм друзям, то моїй роботі, то „моїм” хвойдам, що їх я ніби то тягаю додому і виграю, поки тебе немає вдома. Я вмер саме у ту мить, коли наводячи п’яний безлад в квартирі у пошуках своїх речей, ти мовчки нервово курила, потім починала волати, потім знов курила, збивала попіл на мою клавіатуру; я вмер, коли ти своїми манікюрними ножицями випустила назовні нутрощі сумному ведмедику у осінньому шалику – іграшці, яку я подарував тобі, іграшці, яку ти любила більше за усі інші. У чому його провина, га? Я розповідав тобі історію цього печального ведмедика, як він став твоїм, що цьому передувало? Мабудь ні, це вже немає жодного значення. Я вмер, коли ти пішла, залишивши по собі на канапі купу кольорових глянсевих папірців, які ще десь годину тому були нашими найкращіми фотокартками. Знаєш, крихітко, треба було порізати і мій паспорт вкупі з усім, зіпсутим тобою, з того, що комусь, колись розповідало про нас, про наші померлі почуття. Якщо вони взагалі були, ті почуття. Тепер я не можу із повною впевненістю казати про те, що я завжди пов’язував із тобою. Я вмер, коли ти у своїй дурній метушні зачіпилася за мій комп, добряче довбанувши його ногою, а разом із ним і мене… згодом… у саме живе, комп гучно впав, а я сидів на підлозі і тупо дивився перед собою. Комп більше не працює, каже, що також любив тебе, а ти його… А тобі було всеодно, що я вмер разом із 125 мегабайтами, що були мені найдорожчими за усі інші 40 тисяч, як лежали непотребом на харді. Ті 125 мегабайт ти наче забрала із собою, але ж навіщо вони тобі, ти ж не любила мою поезію, ти взагалі не любиш поезію, хоча й казала мені з чемності, що вони неперевершені, ті мої вірші та оповідання. Звідки тобі, гламурній тьолці було знати, що справжній митець завжди має зв’язок із своїми витворами, а саме тому відчуває ставлення до них так само, як до себе. Такого ти знати не могла, бо єдине, що ти читала – свої кляті глянсеві журнали, відпочиваючи невідомо від яких навантажень, бо ніфіга не робила цілими днями.
Я точно вмер, коли ти наостанок висипала прямо мені в обличчя пакет трави (далі через кому), боляче довбаним підбором наступила на ногу, вдарила по щоці зі словаим „Нігадяй!”, схопила своє і, матюкаючись, зникла у вирії життя, але вже не мого, вже не нашого життя.
Я чудово розумію, що в мене запалення легенів. Навіщо я так із собою? Пішла, та й пішла на х%%! Йди собі, але ж ти ні про що не спитала, хіба на таке ставлення я заслуговую, хіба ж сотні днів і ночей я мріяв про це?? Я повернуся додому, поставлю чайник, я склеїв декілька фотографій, буду розглядати їх знову і знову, але вие зовсім іншими очима, по-новому, буду помічати на них те, чого ніколи не помічав або не хотів помічати, я помічу, що твоє зображення повільно розчиняється, залишаюся тільки я і фоновий шар. Я більше не пишу, а хіба ти була моєю музою? Та навряд. Я знов почав багато палити, знов у моєму помешканні холостяцький безлад, знов у холодильнику чотири сосиски, старий кетчуп і кілька декалітрів світлого пива. Знаєш, а нічого по суті не змінилося, хіба що у цьому парку цієї осені листя має інший, незвичний колір і по-іншому сприймається мій особистий простір, тепер він значно ширший, тепер він наповнений спогадами і… безмежним відчуттям самотності.
Люба, пробач, - мене лякає власний голос, - мені так… так тебе шкода!
--------------------
Якщо сон – втілення дійсності, то дійсність –
це втілення сну
|
Eri_Reviliya Ти мене ні про що не спитала 29.03.2008, 01:08
29.03.2008, 01:08
